Поиск




Останні

Святитель народився в Ніжині

Чернігівська Епархія.

Тропар, голос 8:

Наставниче Благочестя, сиріт заступниче, скорботних

утішитєлю,  недужим лікарю  безкорисний,  в душевних

стражданнях помічник швидкий, палкий молитвениче за всіх

до Господа, святителю отче Іоанне, моли Христа Бога, щоб

спастися душам нашим.

Кондак, голос 2:

З\'явився ти просвітителем для тих, що в пітьмі невідання перебувають, вдовиць і сиріт утішителю, дивний лікарю для немічних, для младенців та отроків вихователю, для батьків же пресвітла радість, святителю отче Іоанне, моли Христа Бога, щоб подав країні нашій у вірі ствердження, війську нашому

проти ворогів перемогу та силу, людям же Своїм велику милість.

Молитва святителю Іоанну (Максимовичу), митрополиту Тобольському.

До тебе, о святий угодниче Божий, отче Іоанне, як до провідного світильника, що діями освітив шлях небесного сходу, ми, многогрішні, покірно коліна сердець наших схиляємо і з глибини душі взиваємо. ублагай за нас Чоловіколюбця Бога, щоб не дав нам далі блукати бездоріжжями гріхів, але щоб просвітив наш розум і серце світлом Благодаті Свої, щоб, нею просвічені й скріплені, змогли ми решту життя земного доброю стежкою безперешкодно пройти, щоб заступництвом твоїм перед Всеблагим Господом сподобилися бути причасниками твої духовної трапези в нєвесному чертозі Царя іави. Йому ж із Безпочатковим Його Пресвятим, Благим і животворчим Духом нехай буде слава, честь і поклоніння на віки віків. Амінь.

\"Пам\'ятайте про наставників ваших, які звіщали Вам слово Боже, і дивлячись уважно на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру.\" (Євр., 13,7)

\"Українська Церква має численний хор своїх святих, які ніколи не переводилися і не переведуться\".

Митрополит Іларіон (Огієнко)

Щороку, згідно з церковним календарем, 23 червня (10 червня за старим стилем) християни України та Росії вшановують пам\'ять нашого земляка, видатного діяча Української Православної Церкви кінця XVII - початку XVIII ст., відомого просвітителя, місіонера, талановитого проповідника, духовного письменника та церковного адміністратора Іоанна (в миру Івана) Максимовича, святителя і митрополита Тобольського.

Народився майбутній святитель в місті Ніжині, у шляхетній православній родині Максима та Єфросинії Васильківських у грудні 1651 року. Зауважимо, що деякі джерела, зокрема \"Сибірський літопис\", що містить короткий життєпис святителя Іоанна Максимовича, називає іншу дату його народження - січень 1653 р\" . Враховуючи дискусійність питання, все ж таки будемо дотримуватися дати - 1651 р., загальновизнаної в українській історіографії.

 Батько його, Максим Васильківський, походив з міста Умані і був людиною досить заможною. Різні історичні джерела говорять про те, що він успішно займався торгівлею в Ніжині у 1650-х роках, а також мав у відкупі (в оренді) різноманітні прибуткові справи.

Документ 1676 року називає Максима Васильківського \"орендарем Печерським\" та \"Києво-Печерським обивателем\", оскільки в той час він мешкав у Києві та орендував млини та шинки, що належали Києво-Печерській Лаврі. 3)

Про матір майбутнього архієрея ми майже нічого не знаємо. Безперечно, вона мала шляхетне походження й була побожною жінкою.

Маємо свідчення, що Єфросинія Васильківська разом із своїм чоловіком щедро жертвувала кошти на будівництво та оздоблення Божих храмів 4)

Хлопчик Іван був найстаршим сином в родині і отримав своє прізвище від імені батька - Максимович, як тоді було прийнято в Україні. Крім нього історичні документи називають нам ще п\'ятьох синів родини Васильківських - Максимовичів: Василія - компанійського козацького полковника, згодом наказного Переяславського полковника, що загинув під час військового походу 1698 р. на річці Кодимі, Петра - Військового товариша, Дмитра - найближчого сподвижника гетьмана Івана Мазепи, генерального осавула, що скінчив своє життя на засланні в далекому північному Архангельську, Григорія - Переяславського протопопа, Михайла та Антона - обидва були бунчуковими товаришами при гетьманові. Кафедральний синодик Чернігівського Борисоглібського монастиря 1698 р. подає нам цікаві відомості до родоводу Іоанна Максимовича, називаючи померлих родичів: \"помяни, Господи, преставлених Максима, Єфросинію, Евдокію, Акилину. Василія, Леонтія, Константія, Іоанна, Андрія, Ієромонаха Митрофана\".

Родина Максимовичів - Васильківських належала до найближчого оточення гетьмана Івана Степановича Мазепи. Саме за протекцією гетьмана Максим Васильківський отримав у свої руки найважливішу фінансову справу в Гетьманщині - оренду \"індукти\", тобто збирання податків з привізних товарів на користь Військового Скарбу. Фактично, у той час це було найголовніше джерело постачання коштів у державну скарбницю, що забезпечувало функціонування гетьманського уряду та всього козацького війська. Невдовзі гетьман Іван Мазепа високо оцінив діяльність Максима Васильківського, оскільки вже в універсалі 1688 року називає його \"вьігодньім нам человіком і в ділі войсковом около вьібранья индуктьі працуючим\". Проявом благовоління гетьмана до родини Максимовичів - Васильківських стало прийняття ним під свою протекцію трьох менших синів - Василя, Петра та Дмитра. Видаючи їм власноручний оборонний універсал, гетьман І. Мазепа у 1690 р відзначав: \"Ознаймуєм, иж с первих респектов и для частой нам в войсковых потребах выгоды  дознанной, маючи мы до пана Максима, обивателя Киево - Печерського, и до сынов его всіх ласкавую нашу прихильность, беремо его и сынов его... под нашу гетманскую оборону, и всі их домы, хутори, млины, гді колвек в яком полку власним коштом набутіе мают, от всяких повинностей войскових и міских чинячи волними, при них заховуєм\". 6)

На жаль, про дитячі роки Іоанна Максимовича відомо дуже мало. Безумовно, дитинство його пройшло в Ніжині, де в той час мешкали його батьки. Початкову освіту він здобув спершу вдома, а згодом, ймовірно, в одній з місцевих парафіяльних шкіл, яких тоді в Ніжині існувало декілька. Прагнення здобути гарну освіту привело юного Іоанна Максимовича до найвідомішого в ті часи слов\'янського вищого навчального закладу - Києво-Могилянської Колегії.

Заснована у 1632 р. замість братської школи відомим Київським митрополитом Св. Петром Могилою, Колегія давала своїм вихованцям справді фундаментальну гуманітарну освіту. Там на високому рівні викладалися не тільки початки богослов\'я, але й давні та європейські мови, філософія, поетика, риторика, логіка.

Іван Максимович, допитливий хлопчик з Ніжина, вступив до Києво-Могилянської Колегії, коли йому було трохи більше 10 років, і успішно закінчив цей навчальний заклад у 1669 році. Незважаючи на свій молодий вік, він був залишений в ньому викладати латинську мову та інші предмети латинського циклу.7)

Людина глибоко віруюча і вихована батьками на засадах християнської моралі, Іван Максимович з раннього дитинства відчув духовне покликання і вирішив присвятити своє життя служінню Православній Церкві. Зауважимо, що закінчення Києво-Могилянської Колегії відкривало перед вихованцями можливість не тільки духовної, але й світської військово - політичної кар\'єри. Досить згадати, що сам Іван Мазепа був вихованцем цього навчального закладу та все своє життя лишався шанувальником і покровителем Колегії. Але молодий викладач Іван Максимович не спокусився на всі принади світського життя і вирішив прийняти чернецтво. У віці 25 років, з рук свого духовного наставника, відомого богослова, архімандрита Свято - Успенської Києво Під час перебування в Києво-Печерській лаврі, яка в ті часи славилася подвижництвом та благочестям чернечого життя, яскраво проявилися здібності молодого ченця. Невдовзі блюститель Київської митрополії архієпископ Лазар Баранович рукополагає його ієродияконом, потім - ієромонахом і призначає економом цього найбільшого і найславетнішого в Україні монастиря. Протягом 1685-1690 років Іоанн Максимович був офіційним \"казнодієм Печерським\", тобто Лаврським проповідником. Цьому значною мірою сприяли талант духовного письменника та яскравого оратора, що відкрилися у молодого ієромонаха9).

В цей час Іоанн Максимович, як засвідчують його життєписи, поглиблено займався самовдосконаленням, присвячував чимало часу глибокому вивченню Святого Письма, творів отців та вчителів Церкви, задля внутрішнього самовиховання вів бесіди зі старшими духовно -досвідченими ченцями - \"старцями\", подвижниками Лаври та інших Київських монастирів.10)

В 1678 р. священоначальство Києво-Печерської Лаври, врахувавши здібності молодого ієромонаха, доручає Іоанну Максимовичу відповідальну місію: його відрядили до Москви для клопотання в монастирських потребах, в тому числі - з проханням повернути Лаврі Успенський, так званий \"Свенський\", монастир під Брянськом, що з давніх-давен (ще з XII століття) належав їй. Іоанн Максимович успішно виконав цю місію, і в березні 1681 р. цар Федір Олексійович віддав Лаврі вищезгаданий монастир, який від того часу отримав назву Новопечерського. Управління монастирем довірили лаврському наміснику, яким став отець ієромонах Іоанн Максимович.

Обов\'язки намісника Свенського монастиря Іоанн Максимович сумлінно виконував впродовж 15 років. Під час його перебування в цій обителі поміж намісником та московською братією відбувся дуже характерний конфлікт, що виник на грунті національно - культурних відмінностей в українській та російській православних традиціях. Як відомо, відокремлення Московської митрополії (Російської Православної Церкви) від Київської митрополичої кафедри розпочалося ще у XIII - XIV ст. і завершилось утворенням у 1589 р. Московської патріархії. Майже 140-літнє    ізольоване існування Російської Православної Церкви, яку не визнавало Вселенське Православ\'я, призвело до появи численних відмінностей як в культово-обрядовій практиці, так і в організації внутрішньоцерковного життя. Як справедливо відзначав дослідник життя Іоанна Максимовича відомий історик В. Модзалевський, наприкінці XVII ст. різниця в культурах \"Великоросії\" та \"Малоросії\" (тобто Росії та України) була надзвичайно великою, і, зрозуміло, що молодий намісник Свенського монастиря, як вихованець і яскравий представник саме української православної традиції, ревно насаджував її в своєму монастирі. 30 червня 1682 року група ченців Свенського монастиря (9 пострижеників з келарем Пафнутієм на чолі) надіслали скаргу на Іоанна Максимовича, в якій звинуватили намісника в порушенні внутрішньомонастирського життя. Отець намісник, писали ті, що скаржилися, \"забувши страх Божий\" заповнив монастир \"поляками і черкасами\" (тобто українцями), \"наших священиків московських, і дияконів, і крилошан, пострижеників наших, вислав з монастиря всіх до одного чоловіка, а набрав священиків, і дияконів, і крилошан чужоземців зарубіжних\" (тобто знову ж таки -українців). Звинувачували отця - намісника в тому, що він господарює в монастирі на власний розсуд, що в його келії буває чимало \"більцов (людей світських) чужоземців\", що він чинить утиски братії в харчуванні, \"бархати, камки і атласи перешив на свої короткі київські ризи на свій покров, а.московські ризи і стихарі в ніщо поставив\". Не сподобалась насельникам монастиря і будівельно - реставраційна діяльність Іоанна Максимовича. Скаржились вони, що навіть \"келії старовинної роботи по своїй прихоті\" отець намісник наказав ламати та робити нові \"польські світлиці по своєму звичаю\". Через все це, на думку тих, що скаржились, монастир прийшов до \"приниження та руйнації\". 11)

Мусимо зазначити, що кадрова політика Іоанна Максимовича під час управління Свенським монастирем пояснювалася не лише його бажанням оточити себе рідними по духу людьми - своїми земляками, але може бути пояснена й низьким освітнім та морально - етичним рівнем московського духовенства і чернецтва в цей час, масовим поширенням невігластва, забобонів та інших негараздів. Цікаво, що сподвижник Іоанна Максимовича святитель Дмитрій Туптало, прийшовши у 1702 р. на Ростовську архієрейську кафедру, був тяжко вражений станом тодішнього російського духовенства, в розпачі писав: \"Окаянні наші часи! Не знаю, за кого взятися потрібніше: за сіячів, чи за землю, за ієреїв, чи за серця людські? Сіячі не сіють, а земля не приймає. Ієреї не дбають , а люди блукають...\"12.

20 січня 1683 р. Іоанн Максимович дав відповідь на скаргу монастирської братії, назвавши всі звинувачення \"изветом и напраслиною\". Пояснення, які дав отець намісник, а також те, що його досить добре знали при царському дворі з позитивного боку, цілком задовольнили московських урядовців, і після розгляду скарги майбутній святитель лишався на цій посаді ще 10 років. За цей час, завдячуючи невтомній діяльності Іоанна Максимовича, Свенський монастир набув цілком українського характеру, причому багатьом ченцям - московитам було дозволено безперешкодно залишити цю обитель і шукати притулку там, де їм буде до вподоби. 13)

Як намісник Новопечерського монастиря Іоанн Максимович неодноразово успішно виконував дипломатичні доручення архімандрита Києво-Печерської Лаври. Історичні документи засвідчують його участь в посольствах до Москви впродовж 1680-1695 рр. 1683 року отець намісник виконував особливо делікатну місію від імені новообраного архімандрита Лаври Варлаама Ясинського. Зауважимо, що Печерська братія давно хотіла вийти з - під зверхності Київських митрополитів та отримати ставропігію з рук Московського патріарха, котрий, в свою чергу, всіляко прагнув підірвати могутність Київської митрополії. Новообраний архімандрит не схотів отримувати висвяту у Москві і прийняв її від місцеблюстителя в Києві архієпископа Лазаря Барановича. Але невдовзі він відрядив до московського патріарха Іоакгіма свого намісника Іоанна Максимовича, щоб останній пом\'якшив незадоволення патріарха і виклопотав для нововисвяченого архімандрита благословенну грамоту. Ієромонаха Іоанна добре знали у Москві, і йому вдалося успішно виконати доручення Варлаама Ясинського. Завдяки цьому у 1684 р. Києво-Печерська Лавра вийшла з юрисдикції Константинопольського патріарха, екзархом якого в Україні був Київський митрополит, і перейшла в пряме підпорядкування Москві.14

1686 року в житті Української Православної Церкви трапилася фатальна подія, коли всупереч церковним канонам Київську митрополію силоміць приєднано до Московської патріархії. Константинопольський патріарх Діонисій піддався тиску Москви та підкупленого нею турецького султана, і за 200 золотих та \"сорок сороків\" соболиних шкірок ухвалив цей неканонічний акт. За це 1687 р. його було усунуто з патріаршого престолу собором східного духовенства.

Українське суспільство поставилося до цієї події без особливого ентузіазму, але й великих протестів це також на викликало. Знекровлена тривалою війною проти Польщі та міжусобними сутичками доби \"Руїни\", Україна прагнула спокою і миру. А заміна далекого грецького патріарха на єдиновірного Московського, здавалося б, нічим не порушувала становище Української Церкви. Тоді ніхто не міг і подумати, що мине кілька років, і братня Москва з її споконвічною самодержавницькою теократичною традицією, повністю зруйнує соборноправний устрій Української Церкви, перетворивши найдавнішу на східно - слов\'янських землях Київську митрополію на звичайнісіньку єпархію у складі Російської Православної Церкви...

Не належав до палких противників підпорядкування Москві й Іоанн Максимович. Навряд чи думав він тоді, що ці зусилля й діяльність приведуть його до далекого сибірського міста Тобольська, де він і скінчить своє життя...

Важливу участь в долі Іоанна Максимовича відіграв відомий Чернігівський архієпископ Св. Феодосій Углицький. Маючи похилий вік та слабке здоров\'я, владика Феодосій вирішив зробити молодого й енергійного \"свенського\" намісника своїм помічником. У 1695 році він викликав Іоанна до себе в Чернігів і запропонував йому стати архімандритом Єлецького монастиря15). Максимович, який був в добрих стосунках зі святителем Феодосієм ще з часів перебування у Києві, охоче погодився взяти на себе цей нелегкий послух. Як свідчить запис у документах Києво-Видубицького монастиря, датований 17 березня 1686 р., тодішній ігумен монастиря Феодосій Углицький мав комерційні справи з батьком Іоанна Максимом Печерським, а отже добре знав і його синів.

Після смерті архієпископа Феодосія, яка трапилася 1696 року, відбулися вибори владики на Чернігівську кафедру.

Вибори архієреїв в Українській Православній Церкві відбувалися згідно давніх канонів з кількох найдостойніших кандидатів собором, у якому брали участь як духовні, так і світські особи. Подібна практика в Московській державі була незнаною: архієреїв призначав цар. Історичні джерела подають нам цікаві відомості про перебіг цих виборів чернігівського архієпископа , які відбулися 24 листопада 1696 року. Серед кандидатів на архієрейську кафедру були, крім Іоанна Максимовича, Новгород - Сіверський архімандрит Іларіон Лежайський, відомий пізніше своїми місіонерськими подвигами, та Лаврентій Крещонович, ігумен Троїцько-Іллінського чернігівського монастиря, талановитий духовний письменник. В листі до гетьмана Івана Мазепи, Київський митрополит Варлаам Ясинський писав, що хотів би бачити на цій кафедрі Іларіона Лежайського, але якщо той за станом здоров\'я відмовиться, то - архімандрита Іоанна Максимовича. Довірені особи гетьмана, а саме - генеральний обозний Борковський, чернігівський полковник Яків Лизогуб та генеральний бунчужний Іоанн Скоропадський, котрі виступали від усього Війська Запорізького, підтримали кандидатуру Іоанна Максимовича. За нього ж голосували чернігівський війт та міщани. Сам Іоанн Максимович віддав свій голос за Іларіона Лежайського. Більшістю голосів чернігівським архієпископом був обраний Іоанн Максимович. 10 січня 1697 р., за поданням гетьмана Івана Мазепи, Московський патріарх Адріан рукоположив архімандрита Іоанна в архієрейський сан. Хіротонія відбулася у московському Свято - Успенському соборі.17\'

До нашого часу дійшов текст благословенної грамоти патріарха Адріана архієпископу Іоанну Максимовичу та її підтвердження царем Петром від 21 січня 1697 року. Зокрема цар Петро проголошував: \"Генваря в 1 день ньшешнего настоящего года писал к нам подданных наш Войска Запорожского обоих сторон Днепра гетман Йван Степанович Мазепа, что при сьезде и собрании в городе Чернигове всех членов духовных при присланньїх богомольна нашего Преосвященного Варлаама Ясинского, митрополита Киевского и Галицкого и Малыїе России, духовных особах и при его, подданного нашего, посланных, - обрали единогласно во архиепископы в Священном Писаний благоразумного, и благоискусного, и могущего врученную себе паству соблюдати Иоанна Максимовича\".18\'

Позитивно характеризував новообраного архієрея і патріарх Адріан: \"муж благ и из юношеских лет монашеским житием в добродетелях украшен, и в преспеянии начальства пречестных монастырей известен, полн страха Божия и твердости духовныя, любитель премудрості, в благолепии церковнем усерднейший желатель, и правление дома и епархии Черниговской благословне стяжа\". 19)

Чернігівською паствою владика Іоанн Максимович керував 14 років. На думку біографів святителя саме на цей період припадає найвищий розквіт його просвітницької та проповідницької діяльності. За короткий час новообраний архієпископ здобув глибоку пошану та любов серед людей. Часті архієрейські Богослужіння, яскравий талант оратора - проповідника, благодійництво та допомога знедоленим, постійні турботи про піднесення освітнього та морального рівня духовенства, особисте подвижницьке життя - все це, за висловом церковного історика Івана Власовського20), утвердило серед віруючих високий авторитет святителя.

Оповідають, що на початку свого архієрейського служіння, Іоанн Максимович тяжко занедужав. Небезпечна хвороба, що супроводжувалась гарячкою, надовго уклала його, знесиленого, до ліжка. І коли вже здавалось, що ось-ось останні сили покинуть хворого, преосвященнійший покликав до себе келійника і несподівано наказав на завтра готувати все для архієрейської служби. Келійник вважав, що хворий владика марить, але ослухатись не насмілився. На ранок трапилось диво: святитель Іоанн прокинувся зовсім здоровим, прийшов до храму і з великим піднесенням відслужив Божественну Літургію. Під час натхненної проповіді він пояснив усім вірним, що напередодні в маренні з\'явився йому спочилий святитель Феодосій Углицький і сказав : \"Не сумуй, брате! Господь почув молитви твої, і ти будеш здоровий. Вставай і готуйся правити Літургію, - це тобі знамення!\" Тоді ж Іоанн Максимович склав віршовану \"похвалу\" святителю Феодосію, в якій вже тоді відзначив нетлінність його мощів:

Феодосій, Дар Божий 1), Углицкій прозванньїй,

В архиереи Богом в Чернигові поданньш,

В малі зде поживе 2), исполнь літа многа,3)

Сподобися вскорі небесна чертога.

На земли всім явися во плоти, яко ангел,

И восхищен в небо, яко   вторьій Павел.

Нетленіи мощи свидетельствуют,

Кто не вірит, зри во гробі, ділом извіствуют.

В тьісяча девятьдесят шестистах шестом

Году4) пріят кончину по житії святом,

За живота 5) своего в Елецком мя постави

Архимандритом; з світа того   в катедрі остави

Тогож де Іоанна на архіерействі.

Сам нині пребьівает в серафимской пастві.

Архієрею Божій, святой Феодосій!

На твой престол взьідох, всяк глаголет: кто сій?

Истинно недостоин монах нарещися,

Твоими молитвами в сіє облещися.

Для домовини святителя владика розпорядився збудувати \"муровану печерку\" в фундаментах Борисоглібського собору. Вже від того часу, з благословення владики Іоанна, віруючі почали звертатись до молитовного заступництва Св. Феодосія перед Престолом Божим, хоча офіційне прославлення цього святого відбулося значно пізніше -1896 року.21)

Надзвичайно важливою справою в житті як самого Іоанна Максимовича, архієпископа Чернігівського, так і всієї єпархії стало закладення у 1700 році Чернігівського колегіуму. Палкий прихильник високої освіти, Максимович енергійно зайнявся облаштуванням і впорядкуванням цього навчального закладу, перетвореного ним з \"латинської\" школи Борисоглібського монастиря, яку ще 1671 р. перевів з Новгород-Сіверська до Чернігова його   славний   попередник Лазар

\"Феодосій - грецькою мовою \"Дар Божий \";2> недовго тут поживши; 3> досягши старого віку;4> у 1696 році;5> за життя.

Баранович. Для новоствореного Колегіуму владика Іоанн не тільки перебудовує старовинний мурований будинок, що раніше належав монахам-домініканцям, але й будує при ньому велику вежу - дзвіницю з Церквою Івана Богослова (1700 - 1702 рр.) П)

Новостворений навчальний заклад на тривалий час отримав назву \"Чернігово-Максимовичевський Олімп\". Цей Колегіум не був у звичайному розумінні духовною семінарією. Він продовжував найкращі традиції братських шкіл ХУІ-ХУП ст. та славнозвісної Києво-Могилянської Колегії. В ньому навчалися не лише діти духовенства та шляхти, але й нащадки міщанських та козацьких родів, причому деякі учні мешкали при цьому закладі на повному пансіоні, Спочатку в Колегіумі відкрили тільки три класи: \"фара\", \"інфіма\" і \"граматика\", але з 1705 року додали ще три: \"риторика\", \"піїтика\" та \"діалектика\". При Колегіумі діяла велика бібліотека, якій поклав початок ще архієпископ Лазар Баранович. Іоанн Максимович не тільки збільшив і упорядкував цю бібліотеку, але й влаштував для неї спеціальне книгосховище. Наприкінці XVIII ст., за свідоцтвом О.Шафонського, ця бібліотека нараховувала понад 1000 томів книг та рукописів.23)

Найближчими сподвижниками та помічниками Іоанна Максимовича по чернігівській кафедрі стали такі відомі просвітителі, як префект Колегіуму і намісник Антоній Стаховський - талановитий адміністратор, педагог та духовний письменник, який згодом замінив його на архієрейській кафедрі, ієромонах Герман Кононович, котрий 1707 р. видав Новий Заповіт з власними примітками, Іларіон Лежайський - викладач Колегіуму, який став найближчим помічником владики в далекому Тобольську, Дмитрій Туптало, майбутній святитель Ростовський, якого 1696 р. Максимович прикликав архімандритом Єлецького монастиря, Лаврентій Крєщонович, талановитий духовний письменник, наіменований архімандритом   Іллінського монастиря,

ТОЩО.24\'

Владика Іоанн підтримував добрі приятельські взаємини і з гетьманом Іваном Мазепою, столиця якого Батурин знаходилася в межах Чернігівської єпархії. Ясновельможний меценат взяв Чернігівський колегіум під свою опіку, неодноразово жертвував значні кошти на будівництво   й утримання цього закладу. Гетьман допоміг   Іоанну

Максимовичу збудувати при кафедрі папірню, яка постачала папір для видання книжок духовного та навчального змісту. Відомо, що 1701 року гетьман І. Мазепа власноручним універсалом пожалував Чернігівській кафедрі \"рудню Неданчицьку\", прибутки від якої спрямовувались на \"фундуючуюся каменную звонницу\" та \"для удовольствования скудостей всяких кафедральних\". Цим же універсалом гетьман на цілий рік звільняв кафедру від обов\'язків віддавати частину виробленого на цій рудні заліза до військового скарбу. 1705 р. з благословення владики Іоанна Антоній Стаховський видав у Чернігівській друкарні книгу \"Зерцало от Писанія Божественного\", в якій вихваляв гетьмана Івана Мазепу за його   благодійництво цьому навчальному закладу:

\"Ну а твій гербовий хрест, вельможний гетьмане, учням золотим ключем мудрості постане.

А що   відчинивсь палац тих наук забутих,

Чи ясніше розказать, у непам\'ять збутих, -

Влада це твого хреста, що сюди камени

У Чернігівські внеслись мудрії Атени...

Чим же твій гербовий хрест нас ударував був?

Щоб Ліцей оцей постав, дозвіл нам подав був.

Тож, вельможний пане, те дати тобі маєм:

Квітом цих нових наук скроні увінчаєм\".25)

Проявив себе архіпастир і як енергійний церковний адміністратор та господарник. Як свідчить історик В. Модзалевський, Іоанн Максимович, керуючи єпархією, ретельно входив в усі справи своєї кафедри: купляв двори, що віддавалися потім в оренду, грунти, городи, пляци, заселяв незаселені місцевості селами, розпоряджався кафедральними маєтностями, віддавав розпорядження про тривалість панщини (не більше 2 днів на тиждень), обмежуючи тим самим зловживання управителів та зменшуючи визиск селян, що працювали на кафедру, тощо. Від 1698 р. за розпорядженням владики в усіх монастирях єпархії заведено \"пом\'яники\" (\"синодики\") для поминання жертвувачів та благодійників. Пом\'яник при архієрейському домі носив назву: \"Синодик благословенієм и повеленієм ясне в Богу Преосвященного его милости отца Іоанна Максимовича, архієпископа Черниговскаго сооруженный в літо 1698.\" 26)

При дієвій підтримці гетьмана Івана Мазепи архієпископ Іоанн Максимович розгорнув активну книговидавничу діяльність, проявивши себе не лише талановитим богословом, але й яскравим духовним поетом. Серед найголовніших праць, виданих коштом і трудами владики Іоанна, назвемо наступні:

1)  \"Феатрон, или позор нравоучителный\" (витримав три  видання,

1703 - 1708 рр.) - велика за обсягом книга, яка містить в собі роздуми про сутність влади та моральні обов\'язки людей, виконуючих функції духовних і світських начальників.

2) \"Алфавіт, рифмами сложенній от Священного Писанія\" (Чернігів,

1705) - збірник повчальних приповістей та короткі житія святих, запозичені з різних джерел і перекладені автором у популярну віршовану форму.

3)      \"Богородице Діво, радуйся...\" (Чернігів, 1707)

4)  \"Отче наш\" (Чернігів, 1709)

5)      \"Толкование на 50-й псалом\" (Чернігів, 1707)

Останні три праці - моральні повчання та роздуми з приводу відповідних молитов.

6)      \"Осмь евангельских блаженств\" (Чернігів, 1709)

7)      \"Царскій путь Креста   Господня, вводящій в живот вічний, или

нравоученіе, как должно носить Крест Христов\" (Чернігів, 1709)

8)  \"Богомьісліе в пользу правоверньїх\" (Чернігів, 1711)

9)  \"Иліотропіон, сообразованіе человеческой воли с Божественной

изобразующій\" (Чернігів, 1714) 27)

На авторитетну думку професора Ніжинського історико-філологічного інституту І.А.Максимовича, \"Иліотропіон\" -власноручний твір владики Іоанна, написаний ним латиною в якості курсу лекцій для студентів Києво-Могилянської Колегії, пізніше перекладений ним же самим на \"словенороский язьік\". 28)

Серед менш відомих праць Іоанна Максимовича називають також три книги, що побачили світ у Чернігівському Іллінському монастирі, а саме: \"Синаксарь о победе под Полтавой\" (Чернігів, 1710), \"Царица Неба и земли\" та \"Рассужденія о Боге\", а також залишені у вигляді рукописів  посібники: \"Собраніе  и обьясненіе чужестранных слов\" і \"Словарь Латино - Русскій\", та віршований твір \"Путник из Чернигова в Сибирь\". 29)

Здебільшого літературно - богословські праці Іоанна Максимовича - це перекладені у прозово-віршовану форму біблійні та повчальні тексти, богословсько - філософські приповісті та компіляції, розраховані на широке коло читачів, а в першу чергу - на студентів Чернігівської колегії, як про це писав сам автор в передмові до \"Алфавіту\":

\"Се ти Черніговскіе Афины духовну Предлагают трапезу, книгу рифмословну\".

Зауважимо, що російські автори критично ставилися до літературно - богословських вправ Іоанна Максимовича. Наявність в його працях прямих запозичень з творів західних авторів, зокрема єзуїта Дрекселія, протестанта Гергарда та інших християнських авторів, нерідко трактувалися як єресь і пряме відхилення від православ\'я. На цій підставі ряд книг Іоанна Максимовича, зокрема \"Богомисліє\" та \"Осмь євангельских блаженств\" були заборонені царським указом від 1720 року як такі, що не узгоджуються з московським вченням: Петро 1 знайшов у цих творах \"многие лютеранские противності\".30)

Подібній критиці та забороні неодноразово піддавалися богословські праці й інших українських авторів, зокрема Петра Могили, Інокентія Гізеля, Сильвестра Косова, Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського, Стефана Яворського та інших. Можна впевнено говорити про недовіру з боку московської церковної влади до всієї української православної традиції. Відкритість останньої для діалогу та полеміки із Заходом в Москві завжди розцінювали як \"таємне уніатство\", \"єресь\", \"західництво\", звинувачува ш українців у \"штучності\" богословської системи, тощо, забуваючи, що своєї теологічної школи в цей час в Росії зовсім не було і що ві >на склалася лише у XIX ст. на грунті тієї ж таки \"київської вченості\", занесеної вихованцями Києво-Могилянської Колегії.

Про наявність західних впливів у творчості Іоанна Максимовича писав свого часу і відомий історик церкви архієпископ Філарет (Гумілевський): \"В мові творів Максимовича, як в мові й інших південних (себто - українських - О.М.) сучасників, багато слів і зворотів латинських, польських, простонародних; вірші - силабічні, але за змістом вони заслуговують уваги, дихають щирим благочестям, з думками повчальними й розумними\"31)

Сучасна українська культурологічна думка дещо по - іншому оцінює значення поетичної творчості Іоанна Максимовича. Головною рисою її було те, що автор вкладав новий філософський зміст в архаїчні форми шкільного віршописання, характерні для української барокової літератури кінця XVII - початку XVIII ст. В повчальних притчах святителя Іоанна зустрічаємо нові мотиви, які дають можливість скласти уявлення про філософські та етичні проблеми, що турбували найкращих представників української інтелектуальної еліти того часу. Тут натрапляємо не тільки на проблеми співвідношення віри та раціонального знання, гріховності людського буття та прагнення духовної чистоти, але й бачимо невдоволеність технократичною цивілізацією, стурбованість екологічними проблемами, пошук місця людини у Всесвіті.

За висловом відомого українського культуролога А.Макарова, поет примушує читача замислитись над питанням: чого варта така цивілізація, яка дозволяє людям здійснювати всі забаганки, аж до прагнення панувати світом, але не здатна зробити їх щасливими.

На думку дослідників, глибокі та змістовні вірші - притчі Іоанна Максимовича з їхньою вишукано-архаїчною зовнішньою формою могли б прикрасити сторінки кращих європейських поетичних антологій XVII - XVIII століття.32»

Але, заради справедливості відзначимо, що не всі із сучасників прихильно ставилися до поетичної творчості владики Іоанна. Так, його співвихованець по Києво-Могилянській академії Дмитрій Туптало (Ростовський), котрий також вшанований Православною Церквою як святий, у 1707 році, отримавши в подарунок книгу І. Максимовича \"Богородице Діво\", в листі до митрополита Стефана Яворського незадоволено писав: \"Бог дал тем виршеписцам типографии, и охоту, и деньги, и свободное житие. Мало кому потребные вещи происходят\". Тут на оцінці святителя Дмитрія, можливо, позначилося й те, що особисті стосунки поміж двома архієреями були не досить приязними через майновий конфлікт: гетьман І.Мазепа свого часу відібрав маєтність у Новгород - Сіверського монастиря, яким управляв Дмитрій Ростовський, і передав Чернігівській кафедрі. 33)

В 1708 - 1709 рр. в Україні відбулися драматичні події, пов\'язані з \"авантюрою\" (за висловом видатного історика М. Грушевського) гетьмана Івана Мазепи. Спроба вирвати Україну з міцних обіймів російського самодержця Петра І і тим самим зберегти рештки української автономії завершилася поразкою. Близькі, приязні взаємини родини Максимовичів - Васильківських з опальним гетьманом та його заступництво її нащадкам були широко відомі не лише в Україні. Як і багатьом іншим представникам української шляхти та церковної ієрархії, Іоанну Максимовичу прийшлось виправдовуватися перед швидким на розправу царем Петром і приєднати свій голос до загального хору ганьбителів гетьмана Івана Мазепи.

Дізнавшись про відступництво гетьмана, Петро І був збентежений, і 28 жовтня 1708 р. видав накази до всіх архієреїв та козацьких старшин, якими фактично була включена грандіозна машина пропаганди та дезинформації. Гетьмана Івана Мазепу звинуватили в усіх смертних гріхах, і навіть у тому, чого він не думав робити. Зокрема, наголошувалось, що він прагнув повернути Україну під владу Польщі, а православну церкву навернути на унію з Римом. Ці твердження російської пропаганди були відвертою брехнею. В особистій грамоті царя до Чернігівського архієпископа Іоанна Максимовича наголошувалось: \"Известно нам учинилося, что гетман Мазепа забыл страх Божий и своє крестное и нам, великому государю, целованіе, и изменил, и переехал к непріятелю нашему королю шведскому..., дабы Малороссійскую землю поработить по - прежнему во владение Польское, и церкви Божій и святне монастыри отдать в унію... Того ради повелеваем вам, богомольцу нашему, и всей генеральной старшине, и полковникам, и прочим чинам Войска Запорожского, дабы на прелесть и измену сего изменника, бывшаго гетмана не смотрели, но при обороне наших великороссийских войск против тех неприятелей стояли, и для лучшего упрежденія всякого зла и возмущенія в малоросійском народе от него, бывшаго гетмана, вы, богомолец наш, и вся старшина генеральная   и полковая  сбежались   немедленно в обоз наш к Десне для обраня по правам и вольностям своим, вольньїми голосами, нового гетмана..\" 34>

Стратегічним прорахунком І.Мазепи було те, що цей виступ готувався таємно, і навіть більшість з гетьманського оточення не відали про його задум. Тому ця звістка викликала збентеженість та розгублення у багатьох його сподвижників. Судячи з усього, не знав про плани гетьмана й владика Іоанн. Зв\'язаний церковною дисципліною як архіпастир, Іоанн Максимович був змушений підкоритися волі московського монарха. Щоб зрозуміти поведінку чернігівського архієпископа, згадаємо вже цитовану нами благословенну грамоту, що була видана йому 1697 р. Московським патріархом. В ній наголошувалось: \"восприяв же в Церкви святой служение и степень достоинства сего, во всем должен єсть совещание и покорение имети к нашей мирности... и ко всем Восточныя церкви архиереям,... и за пресветлую спасительную державу (себто - Московську державу - О.М.), благочестивейшего великого государя царя... и за весь его царскаго величества благословенный дом усердно  молити...\"35

Безумовно, І. Максимовича, як представника української еліти було втягнуто в складний механізм відносин з самодержавним урядом тодішньої Московської держави, коли за влучним висловом історика М.С.Грушевського, головними рушійними силами, що визначали поведінку людей, були страх та користь. Жорстока російська карна система (биття батогами, заслання до Сибіру, відбирання майна, публічна страта) була органічно противною українській душі з її високим рівнем відчуття власної гідності. Прихильників Московського уряду, на відміну, чекали багаті пожалування, царська ласка, безперешкодне просування по ієрархічній драбині - як світській, так і церковній.36) Як християнин і вірний син Української Церкви Іоанн Максимович не міг без душевного болю спостерігати за тим, що відбувалося в Україні. На вимогу Петра І він, разом з іншими владиками, брав участь в обранні нового гетьмана Івана Скоропадського 6 листопада 1708 р. в Глухові та приводив до присяги лівобережних полковників. 9 листопада, вслід за новообраним гетьманом, чернігівський владика відвідав царя і подарував йому ікону Чернігівської Божої Матері. А 12 листопада обставини зробили його свідком варварської церемонії \"анафемствування\" Івана Мазепи, коли після церковної відправи московський кат здійснив символічну екзекуцію над солом\'яним опудалом, що повинно було зображати гетьмана. На вимогу царя, разом з іншими українськими владиками Іоанн Максимович того ж дня видав пастирське послання до вірних, в якому повідомлялось про відступництво Мазепи. В посланні, зокрема, говорилось: \"бывшій гетман Мазепа измінил, пристал к еретическому королю шведскому, Малоросійскія отчизньї отчуждился, хотя оную под иго работы лядской поддати, и храмы Божій на проклятую обратити унію. Сего ради... чужд стался Церкви.,., ивсі его единомышленники сним... суть отвержены и прокляты...\" Справедливості заради відзначимо, що владика Іоанн не був автором цього послання, хоча й підписав його. Цей документ, безумовно, був витвором канцелярії самого царя Петра. Водночас були видані грамоти за підписами інших архієреїв, причому всі вони абсолютно ідентичні, як брати - близнюки, немов написані під диктовку однієї особи! Режисери цієї пропагандистської акції навіть не подбали про збереження індивідуального стилю \"авторів - підписантів\"... 37>

Російські біографи Іоанна Максимовича завжди сором\'язливо обходили цей період в житті владики, намагаючись зобразити останнього палким прихильником \"царя и отечества\". Так, один з них писав: \"Мы видим его беззаветно преданнм ей (Родине) в годьі испьітаний, когда его покровитель гетман Мазепа изменил Отчеству (?!). По клевете гетмана святитель едва не пострадал за мнимую измену, но невинность его бьіла доказана. Зтот благородный поступок архипастиря - патриота является живым примером для верных сынов Русской Православной Церкви.\" 38)

Що ж відбулося насправді і за що ледь не постраждав чернігівський архієпископ? А трапилось ось що. В грудні 1709 р. святительська кар\'єра й життя владики Іоанна, як то кажуть, повисли на волосинці. Московські вояки упіймали посланця І.Мазепи, козака Менської сотні Пархоменка, який під час допиту зізнався, що був посланий з листами від опального гетьмана до самого владики Іоанна Максимовича, глухівського сотника Туранського, князя Четвертинського та глухівського отамана Карпеки. Нещасний арештант під тортурами підтвердив все це в присутності названих осіб, причому повідомив, що архієпископ таки листа отримав через свого служебника. Владика Іоанн був змушений давати пояснення перед самим царем Петром. В тодішніх умовах навіть отримання листа від \"злодія і зрадника Івашкі Мазепи\" могло послужити смертельним вироком для звинуваченого. Очевидно, виправдання І. Максимовича були щирими - він дійсно нічого не знав про плани Мазепи. Можливо, його врятували сан і заступництво тодішнього місцеблюстителя патріаршого престолу митрополита Стефана Яворського. 21 грудня 1709 р. був виданий спеціальний царський маніфест, який знімав з чернігівського владики звинувачення у зраді.39)

Справу повернули в такий бік, що начебто це була \"клевета\" Мазепи, котрий хотів помститися \"верному долгу архипастьірю\" та скомпрометувати його перед царем. Можна думати, що лист Мазепи, свого покровителя і мецената, владика Іоанн таки отримав. Відомо, що в цей час гетьман Іван Мазепа, який тяжко переживав провал своєї \"афери\", дійсно розсилав листи до близьких йому людей в Україні, намагаючись виправдати свої дії та заперечити ті брехливі звинувачення, що їх поширювала офіційна російська пропаганда.

Не міг не турбуватися владика Іоанн і про долю свого молодшого брата Дмитра, котрий був однією з довірених осіб гетьмана Івана Мазепи. Почавши військову кар\'єру ніжинським полковим писарем у 1690 р., Дмитро Максимович невдовзі був взятий гетьманом в його канцелярію, здобув посаду військового \"екзактора\", бунчужного, а згодом -генерального осавула, ставши найвпливовішою постаттю при гетьманському дворі. За вірну службу він отримав від гетьмана щедрі пожалування, зокрема маєтності в Ніжинському полку - села Куликівку, Черняхівку, Бурківку та Дорогинку. Після полтавської катастрофи 1709 р., зневірившись в успішному завершенні Мазепиного задуму і повіривши обіцянкам царської амністії, він разом з іншою старшиною повернувся з покаянням до України. Але обіцянка милості в устах Петра І виявилася звичайнісінькою брехнею: старшину, що відлучилася від Мазепи, піддали військовому суду, і, вилучивши все майно, приговорили до страти. Правда згодом, 1710 р., її замінили довічним засланням.40)

Так Дмитро Максимович з дружиною та дітьми опинився 1712 р. спочатку на Двині, а згодом в далекому північному місті Архангельську. В цьому ж році його дружина, не витримавши заслання,

померла, а сам він прожив на півночі у жахливих злиднях (хоча й виконував обов\'язки начальника корабельної верфі) ще довгих 20 років, до самої своєї смерті. (Діти Дмитра Максимовича після смерті Петра І отримали амністію і згодом дістали військові посади)41

Після невдалого виступу І. Мазепи цар Петро мав недовіру до українців, бачачи в кожному представникові козацької старшини або церковної ієрархії прихованого \"мазепинця\". Він намагався будь -якими засобами послабити роль Київської митрополії, автономне становище якої підривало безроздільне панування російських чиновників в Україні. Одним із таких засобів стала політика \"експорту\" з України в Росію видатних вчених, викладачів, письменників та архієреїв. 11 березня 1711 р. 60-річного Іоанна Максимовича царським наказом призначили митрополитом Тобольським та всього Сибіру. Митрополичу хіротонію в Москві здійснив митрополит Стефан Яворський разом з іншими владиками.42

Формальне підвищення в сані насправді було звичайним \"почесним\" засланням для вже не молодого чернігівського архієрея. Святителю Іоанну було доручене не завжди безпечне завдання -приводити до православної віри язичницькі племена, що мешкали на берегах річок Іртиш та Тобол. Тобольська єпархія тоді займала велику територію, що включала у себе сучасні Іркутську, Єкатеринбурзьку, Новосибірську області Росії та Якутію. Центром кафедри було місто Тобольськ, а в інших великих центрах - Іркутську та Якутську, перебували помічники правлячого архієрея з числа архімандритів. Населені ці краї були різними нехристиянськими народами, - переважно язичниками та магометанами: пелимськими та кондинськими вогулами, остяками, кошутськими та туринськими татарами. Було тут чимало \"воровських людей\", біглих козаків, різноманітних авантюристів, що тікали з усіх кінців Московської держави, а також засланих \"неблагодійних\" поселенців.

Після довгої та нелегкої подорожі митрополит Іоанн Максимович прибув до Тобольська в середині серпня 1712 року. Як зазначав один з російських біографів владики, \"по-людськи боляче було йому розлучатися з рідною Малоросією..., з острахом відправлявся він у далекий холодний Незважаючи на тяжкі випробування, останні роки земного життя святителя Іоанна були сповнені енергійної і невтомної праці на славу Божу і користь Церкви та людей. \"Сибірський літопис\" дає нам докладну розповідь про Тобольський період життя владики.

14 серпня 1712 р. митрополит Іоанн на двох невеликих дерев\'яних човнах прибув до Тобольська. Разом з ним прибули 17 українців для обслуги архієрейського дому, у тому числі - три ієромонахи, два ієродиякони, світський писар для влаштування архієрейського управління, а також церковні півчі. Митрополичий почет пристав до берегу річки Іртиш біля стін старовинного Знаменського монастиря. Владику урочисто зустріли місцеве духовенство, серед якого вже були українці, губернатор І.Бібіков та величезний натовп людей. Вийшовши з човна, Іоанн Максимович попрямував з людьми до монастиря і відслужив там подячний молебень. Благословивши людей, владика повернувся до човна і залишився там до наступного дня. Зранку, в день великого двунадесятого свята Успіння Богородиці, владика Іоанн урочисто облачився в митрополиче вбрання в Знаменському монастирі і в супроводі почту та соборного духовенства хресною ходою вирушив до Софійського собору, щоб відслужити там святкову Літургію. Як вихованець Свято - Успенської Києво-Печерської Лаври, владика Іоанн Максимович служив святкову службу за Уставом цього найдавнішого на Русі монастиря, причому пишнота та велич богослужіння вразили усіх присутніх.46

Так розпочався недовгий період митрополичого служіння владики Іоанна в далекому Тобольську. Але і за цей короткий час, за висловом одного з російських біографів Іоанна Максимовича, він \"багато посіяв та виростив доброго, багатьом душам відкрив шлях до Царства Божого і залишив після себе вічну пам\'ять\". Оповідаючи про подвижницьке життя владики, \"Сибірський літопис\" писав, що він \"не терпел никаких прохлад, забав и увеселений... Едино у него бьіло увлечение - писать душеполезньїе книги...\" Ще за життя про нього говорили як про великого пісника та молитовника, що більшу частину дня і ночі проводить у спілкуванні з Богом. Часто владика зачинявся у келії для молитви та писання богословських творів. Місцеве передання розповідає, що митрополит, подібно до святителя і чудотворця Миколая,

вдягнувшись у простий одяг, навідував бідних і знедолених, подаючи їм допомогу \"Христа раді\". Відвідував він богадільні, хворих та ув\'язнених, допомагав сиротам та вдовицям духовного звання, через довірених осіб та особисто надавав щедру допомогу всім, хто цього потребував, причому сам намагався лишитись невідомим благодійником... 47)

Уникав владика Іоанн спілкування зі світськими особами та царськими сановниками, ухилявся від запрошень на обіди та прийоми, що їх влаштовували місцеві можновладці. Відомо, що лише один раз владика Іоанн відгукнувся на запрошення Тобольського губернатора М.П. Гагаріна відвідати його дім. Цікавим фактом біографії митрополита є його особисті зв\'язки з ченцями Свято - Афонської гори, яким Іоанн Максимович у найтяжчі часи надсилав матеріальну допомогу. За свідченням очевидців, у Руському Пантелеймонівському монастирі на Афоні досі зберігається його власноручна архієрейська грамота. А привезена владикою з Чернігова ікона Єлецької Божої Матері невдовзі стала відома по всьому Сибіру як ікона Тобольської Богородиці.49)

Опікувався святитель Іоанн і \"Слов\'яно-латинською школою\", яку заснував його попередник, митрополит і схимонах Філофей Лещинський. З благословення владики Іоанна до школи приймали не лише дітей росіян, алей інших місцевих народів. Дітей навчали не лише слов\'янської грамоти, читання, чистописання, але й вивчали з ними катехізис, Православне сповідання, твори митрополита Київського Петра Могили, латинську мову, церковний устав, нотний спів київського розспіву, іконопис, тощо. Гроші на утримання школи йшли, переважно, з церковних та монастирських маєтностей, але чимало коштів на утримання бідних учнів та придбання навчальних посібників владика витрачав з власних заощаджень. Ретельно дбав він про моральний та освітній рівень духовенства, причому й сам дуже часто служив у храмі, а особливо любив проповідувати до людей.49

Уславився святитель Іоанн Максимович і своїми місіонерськими подвигами в поширенні християнства серед місцевих язичників. З благословення владики на місці язичеських святилищ відкривалися храми і приходи. Найближчими помічниками та співробітниками його у цій справі стали вже згадуваний нами митрополит Філофей Лещинський, який прийняв схиму, та настоятель якутського монастиря архімандрит Іларіон Лежайський (обидва теж українці і вихованці Києво-Могилянської колегії). Схимонах Філофей, з благословення владики Іоанна, протягом 1712-1715 років здійснив чотири довгі апостольські подорожі, проповідуючи та поширюючи християнську віру серед племен остяків і вогулів. Загальна кількість охрещених Філофеєм язичників (як протягом його митрополичого служіння, так і схимонашества) оцінюється цифрою понад 40 тисяч. У 1715 р. владика Іоанн Максимович заснував Пекінську православну місію, очолити яку благословив архімандрита та місіонера Іларіона Лежайського. Але так трапилося, що до Пекіну ця місія прибула вже після упокоєння святителя Іоанна. 50

Сучасник і сподвижник Іоанна Максимовича, теж українець Г.Новицький, відомий автор \"Короткого опису про народ остяцький\", у 1715 році писав про владику: \"Он бьіл усердньїй ревнитель и трудолюбивий желатель благочестия, бьш тих, смирен, благорассудлив, о бедньїх сострадателен и мил остив.\" 5І

Упокоєння митрополита Іоанна Тобольського було так само благочестивим, як і його життя. З червня 1715 року владика видав останню благословенну грамоту на освячення новозбудованого храму в Тюменському монастирі. 10 червня, відчувши кінець земного шляху, владика востаннє відслужив Божественну Літургію. Після Богослужіння він влаштував у себе вдома трапезу для духовних і світських осіб, під час якої багато говорив на духовні теми. На подив багатьох присутніх, владика Іоанн став прощатися, говорив про близьке розлучення і просив молитися за нього. Потім, залишивши біля себе одного з духовних учнів, довго говорив з ним. Відпустивши його, митрополит відійшов у свої покої для молитви і більше до людей не виходив...

Коли перед початком вечірньої служби до владики прийшов священик за благословенням на благовіст і постукав у двері, Іоанн Максимович не відгукнувся. За розпорядженням губернатора відімкнули двері, та побачили владику в молитовній позі на колінах перед іконами. Дух його покинув тіло і відійшов до Господа прямо під час молитви52... Похорон святителя Іоанна Максимовича відклали на кілька днів, очікуючи на повернення з місіонерської подорожі його сподвижника схимонаха Філофея Лещинського. Як стверджували очевидці, вже тоді

тіло святителя, незважаючи на жарке літо, не показало ознак тління. Його урочисто поховали у кафедральному Софійсько-Успенському соборі міста Тобольська, в склепі вівтаря лівого притвору, спорудженого на честь св. Антонія та Феодосія Печерських.53)

Звістка про упокоєння Іоанна Максимовича та його благочестиве життя швидко поширилася не тільки в Росії, але й в Україні і дійшла до його близьких. Відомо, що рідний брат святителя Іоанна Дмитро, який в злиднях і бідності з дітьми доживав свої дні на засланні в Архангельську, незадовго до своєї смерті 1731 р. клопотався в Москві про дозвіл відвідати могилу владики у Тобольську, але не встиг виконати свій намір, бо невдовзі упокоївся.. .54

Під час перебудови кафедрального собору в Тобольську 1741 року притвор Антонія і Феодосія розібрали \"за ветхостію\", і на деякий час могила святителя опинилася за межами храму. У 1753 році спеціально над нею спорудили притвор Св. Іоанна Златоустого -небесного покровителя владики Іоанна. Тоді ж над могилою поставили різьблений дерев\'яний надгробок з портретом Іоанна Максимовича. Місцеве передання оповідає нам, що зроблено це було коштом та працею Сибірського губернатора Чичерина та Тобольського митрополита Павла після того, як один з них чудесно зцілився заступництвом спочилого святителя.55)

Після благочестивого успіння віра у святість Іоанна Тобольського в народі не зменшувалась. Від самого дня упокоєння на могилі Св. Іоанна відправлялися молебні та заупокійні Богослужіння. Чимало віруючих, що приходили з молитвою до його гробу, отримували чудодійні зцілення. Портрети святителя неодноразово перемальовувалися та поширювалися, набуваючи характеру шанованих ікон. З 1798 року при кафедральному храмі міста Тобольська була заведена спеціальна книга, де записували усі випадки чудодійного заступництва святителя Іоанна.

Незважаючи на загальну віру народну в святість Іоанна Максимовича та неодноразові випадки чудотворення, справа його канонізації розтяглася майже на два століття. У 1826 році мощі святителя, у зв\'язку з черговим ремонтом храму, були вимушено відкриті та перенесені в тому ж таки вівтарі в інший склеп, влаштований на лівому боці, біля жертовника. І хоча церковна влада робила все це таємно, без зайвого розголосу, біля зачинених дверей храму збирався величезний натовп прочан. Тобольський архієпископ Євгеній, котрий керував перенесенням останків святителя в офіційному донесенні у Санкт-Петербург писав: \"народ має до нього величезну віру та прихильність, і навіть багато хто оповідає про звершення чудес, і тому, почувши про відкопування, чекають відкриття святих мощів\".56)

Побоюючись загальнонародного збурення, Синод офіційно заборонив відкривати тіло святого. Перенесення мощей відбулося 6 вересня 1826 року під час богослужіння в зачиненому для людей храмі. Як під час самого перенесення, так і впродовж 40 днів після того, соборне духовенство служило панахиди над новою могилою святителя. Доповідаючи про перенесення, владика Євгеній повідомляв у столицю: \"коли відкрили зітліле віко труни, відкрилися очам клобук і мантія в такому положенні, як бувають під час поховання, обидва міцні, кольору світло - малинового, шовкові. Рештки тіла ними закривались зовсім: лице крилами клобука, інші частини - мантією\". І хоча архієпископ рапортував про те, що він виконав всі розпорядження Синоду, у таємному листі він повідомляв: \"...відкривав дошку і дивився тіло: мантія та ряса цілі зовсім: або від холоду, оскільки склеп із середини і гріб увесь покриті льодом, або від міцності матеріалу. Але тіла лише кістки цілі, хоча усі розпалися, почорнілі і частково плісняві.\" 57

Сумніви та побоювання церковної влади були пов\'язані, перш за все, з укоріненою в народі на побутовому рівні вірою в обов\'язкову \"нетлінність\" мощей святого і з відсутністю єдиного для всієї Церкви критерію для канонізації. За вченням Православної Церкви з перших віків християнства, мощами ( від \"мощь\" - сила, міць) називалися не лише повністю збережені (\"нетлінні\") тіла усопших святих, але й окремі їх часточки, рештки тіл прославлених Богом праведників. Головними критеріями для канонізації святих були їх справжня православність, праведне життя і боротьба за віру (у випадку Іоанна Максимовича -його святительство, поширення християнства серед язичників та іновірців), та проявлення Богом надзвичайних знамень та чудес або за життя,   або після упокоєння. Причому   \"нетлінність мощей\"   (або мироточення кісток) розглядалися лише як один з можливих проявів чудотворіння. 58)

3 10 червня 1879 р., в день упокоєння святителя Іоанна, духовенство Тобольська започаткувало щорічно хресні ходи, а з 1891 р. установлене щоденне поминання владики за Літургією.

На початку XX ст. Синод Російської Православної Церкви знову повернувся до питання про канонізацію Святителя Іоанна Тобольського. Відомий церковний історик, професор Казанської духовної семінарії та університету К.Харлампович у своєму фундаментальному дослідженні \"Малоросийское влияние на великорусскую церковную жизнь\" (Казань, 1914), справедливо відзначав провідну роль вихованців Києво-Могилянської академії в житті РПЦ XVII - XVIII ст., коли чимало українців - єпископів проявили надзвичайно високі моральні якості, сприяли піднесенню та упорядкуванню церковного життя. \"Досить сказати тут, - писав К. Харлампович, - що з них троє вже канонізовані (Св. Дм. Ростовський, Інокентій Іркутський, Йоасаф Білгородський), а декілька являються шанованими святими, канонізація котрих - питання лише часу.\" 59) Безумовно, тут історик мав на увазі, величні постаті Св. Іоанна Тобольського та Софронія Кристалевського, яких було канонізовано дещо пізніше. *}

У 1900р.   над   місцем   поховання   святителя Іоанна було споруджено гробницю, до якої готувалися перенести мощі святого.

У 1913 р. єпархіальний з\'їзд духовенства і церковних старост Тобольської губернії прийняв рішення клопотатися перед Синодом про церковне прославлення Іоанна Максимовича. Тобольський єпископ Варнава 1914 року переніс мощі святого до спорудженої гробниці і створив спеціальну комісію, котра дослідила 40 випадків чудодійної допомоги святителя. Члени комісії під присягою записували свідчення зцілених або очевидців уздоровлення. Стали в нагоді і записи, які раніше велися при Тобольському кафедральному храмі. 60

Так, в описі чуда від 10 червня 1798 р., що трапилося з однією жінкою з Барнаульського повіту, котра хворіла на психічний розлад, говорилось: до хворої уві сні з\'явився святитель Іоанн і порадив відслужити молебень біля його гробниці. Жінка не виконала цього прохання, і тоді святитель з\'явився їй удруге і знову, на цей раз вже суворіше, наказав їхати у Тобольськ. Коли хвора здійснила наказ святого, то невдовзі одужала. Інший випадок трапився в листопаді 1841 року. Донька Ішимського ісправника Попова тяжко захворіла. Тривале лікування не дало жодного результату, і тоді хворій з\'явився святитель Іоанн. Він сказав: \"Досить шукати допомоги у лікарів земних, настав час звернутись і до небесного!\"

Після того, як дівчина відслужила 12 літургій та 12 панахид у притворі Іоанна Златоустого в Тобольському храмі, хвороба її відступила. Було зафіксовано чимало інших випадків зцілення хворих молитвами Іоанна Максимовича.6І

Але Синод не поспішав приймати рішення про канонізацію святого і заборонив єпископу Варнаві відкривати тіло святителя. Проблема полягала у тому, що сам єпископ Варнава був ставлеником і приятелем горезвісного Григорія Распутіна - зловісної і суперечливої фігури, \"старця\" і розпусника в одній особі, що мав дуже великий вплив на царську родину. Варнаву небезпідставно підозрювали в прагненні зробити собі на прославленні святого церковну кар\'єру. Але, звичайно, провини святителя Іоанна Максимовича в брудному копирсанні біля його імені не було. Адже серед місцевих жителів Сибіру з давніх-давен жила віра в святість владики.

Бачачи зволікання Синоду, єпископ Варнава звернувся до протекції Распутіна, а через нього - до самого царя Миколи II. 27 серпня 1915 року, не чекаючи дозволу Синоду, тобольське духовенство відкрило мощі святителя і богослужінням прославило його як місцево шанованого святого. Ця подія була піднесено зустрінута місцевими жителями. У таємній телеграмі в Синод Тобольський губернатор повідомляв: \"Перше прославлення відбулося... Не тільки простий народ, але й більш освічені люди вважають це   апофеозом\".62

Під тиском цих подій, у грудні 1915 року Синод нарешті дав доручення архієпископу Литовському Тихону (Бєлавіну), майбутньому патріарху Московському, відвідати Тобольськ і на місці з\'ясувати стан справ. Владика Тихон виконав доручення і доповів Синодові, що \"праведне життя, благочестива смерть, давнє і всезагальне вшанування цього святителя в Тобольському краї, і зрештою чудотворення, що проливаються від чесних останків його, дають повну підставу для загальноцерковного прославлення ієрарха\".6І>

На підставі доповіді владики Тихона, котрий повідомив про 17 додаткових випадків молитовного заступництва Іоанна Максимовича, 12 лютого 1916 року Святійший Синод постановив: \"блаженної пам\'яті спочилого Іоанна, митрополита Тобольського, зарахувати до лику святих, прославлених благодаттю Божою, а всечесні останки його оголосити святими мощами, залишивши їх у гробниці понад землею для поклоніння та вшанування тими, хто приходить до них з молитвою...\" В діяннях Синоду відзначалося, що незважаючи на вологість у склепі, \"Господь прославив Свого угодника нетлінням і благоуханням кісток, подібно до більшості відкрито почиваючих святителів і преподобних Сергія Радонезького, Серафима Саровського та ін.\" 64)

Урочисте загальноцерковне прославлення святителя Іоанна відбулося 10 червня (23 червня за новим стилем) 1916 року в місті Тобольську за давнім Афонським уставом. Собор Архієреїв та духовенства при великій кількості прочан відправив святкову всенічну, парастас та останню заупокійну Літургію за спочилим. З нагоди цієї події були написані служба святителю, а також тропар і кондак. 65)

Давня традиція вшанування пам\'яті святителя та просвітителя народів Сибіру Іоанна Тобольського дійшла до нашого часу. В роки панування у колишньому Радянському Союзі войовничого атеїзму, коли закривалися й руйнувалися храми, зневажалися і знищувалися православні святині, мощі святого дивним чином збереглися. І хоча Софійсько-Успенський храм, де вони спочивали понад 200 років, був закритий і осквернений, нетлінні останки Іоанна Тобольського потрапили до краєзнавчого музею. Невдовзі після завершення II Світової війни їх повернули віруючим. З того часу вони покоїлись у діючому зимовому Покровському храмі міста Тобольська. б6)

У 1990 році, з нагоди відновлення Тобольської кафедри та 275 - річчя від дня  блаженного успіння святителя Іоанна, мощі його були урочисто перенесені хресним ходом до відреставрованого кафедрального Софійсько-Успенського храму м. Тобольська, де 22 та 23 червня були відслужені урочисті Богослужіння. До гробниці Святителя щодня приходить велика кількість паломників не лише з Сибіру, Уралу, але й з України, Казахстану та інших місцевостей православного світу. Життя святого Іоанна Максимовича, святителя Тобольського, і сьогодні служить яскравим символом духовного подвигу та щирого служіння Богові, Православній Церкві та людям. 67)

Приємно, що останнім часом ікони із зображенням св. Іоанна Максимовича з\'являються і в Ніжині, на батьківщині святителя. Хочеться вірити, що колись в нашому місті збудують храм в ім\'я святого, в якому спочинуть на вічні віки й часточки його мощей, як знак перемоги над гріхом і смертю, за словом св. апостола Павла: \"Мусить бо це тлінне одягнутися в нетління і це смертне одягнутися в безсмертне... тоді збудеться написане слово: \"Смерть поглинута перемогою. Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?... Нехай же буде дяка Богові, який дає нам перемогу через Господа нашого Ісуса Христа\" (ІКор., 15, 53-56).

 

Примітки:

1.  Абрамов Н. Иоанн Максимович, митрополит Тобольский и Сибирский.//

Журнал Министерства народного просвещения. - 1850, -  ч.68.-е.2

2.    Власовський І. Нарис історії Української   Православної Церкви. - К.,

1998,- т. III.-с.80.

3.  Модзалевський В.   Короткий нарис життя  Св.   Іоанна Максимовича //

\"Сіверянський літопис\". - 1998.- №5.- с. 136

4.  Власовський І. Вказ. праця. - с.80.

5.      Филарет (Гумилевский),   архиепископ.   Историко - статистическое

описание Черниговской епархии. - т. 1.-Чернигов, 1873.- с. 63-64

6.      Модзалевський В. Вказ. праця. - с.136

7.      Абрамов Н. Вказ. праця. - с.2-3, Власовський І. Нарис історії...- т. III.- с.80.

8.      Власовський І. Вказ. праця. - с.80

9.      Там само. - с.80-81

10.  Там само. - с.81

11.  Харлампович К. Малороссийское влияниена великорусекую церковную

жизнь. - Казань, 1914.- т. І.- с.304; Власовский І. Вказ. праця. - с. 81-82; Модзалевський В.Вказ. праця. - с. 137

12.      Власовський І.Вказ. праця. - с. 79

13.      Там само. - с.82; Харлампович К. Вказ. праця. - с.304-305

14.      Харлампович К. Вказ. праця. - с.304; Власовський І.Вказ. праця. - с.82

15.      Картини   церковной жизни Черниговской епархии.- К., 1911.- с. 104-

108, Власовський І.Вказ. праця. - с. 82

16.      Филарет (Гумилевский).Вказ. праця - с. 58

17.      Там само. - с. 64-65

18.  Юрьевский А.,   протоиерей. К   жизнеописанию святителя Иоанна

Максимовича // Трудьі Киевской Духовной Академии.- 1916,- т. II -с.62.

19.       Там само. - с.64

20.       Власовський І. Вказ. праця. - с. 82-83

21.  Там само. - С.83, с. 74-75

22.       Логвин Г. Памятники искусетва Советского Союза . Украина и Молдавия.

- М., Лейпциг. - 1982,- с. 465-466; Модзалевский В. Вказ. праця. - с. 138

23.       Філарет (Гумилевский).Вказ. праця. - с. 140-141

24.       Там само. С. 128-129

25.  Вірш подано в перекладі  В. Шевчука (Див: Іван Мазепа,- К., 1992.- с.

102-103); Андрусяк М. Щедрою десницею вашею... // Пам\'ятки України. - 1991,- № 6.- с. 26

26.  Модзалевський В. Вказ. праця. - с.   138-140;   Филарет (Гумилевский)

Вказ. праця. - с. 63-64

27.  Филарет (Гумилевский) Вказ. праця.- с. 65-67; Абрамов Н.Вказ. праця.- с. 10-11

28.       Черниговские епархиальньїе известия. - 1884.- №13

29.       Евгений (Болховитинов).   Словарь исторический...- Спб., 1842.- ч.і.- с.503

30.  Харлампович К. Вказ. праця. - с. 489; Пуцко В., Сухорукова Н. Труменний

портрет Іоанна Максимовича // Київська старовина. - с. 101-103; Хрестоматія давньої української літератури. Під ред. О. Білецького. -К., 1967.- с. 159; Дублянський А., прот. Українські святі. - Мюнхен, 1962,- с.47; Травкіна О.І. Чернігівський колегіум (1700-1786). -Чернігів, 2000.-е. 27;

31.  Филарет (Гумилевский).Вказ. праця,- с. 67

32.  Макаров А. Світло українського Бароко. - К., 1994.-С.46-47, 148-149, 150

33.  Хрестоматія давньої укр. літератури. - с. 259; Модзалевський В. Вказ.

праця.-с. 140-141

34.  Милорадович, граф. Грамота Петра І  Черниговскому  архиепископу

Іоанну Максимовичу // Киевская старина. - 1884.- т. IX.- с. 747-748

35.  Юрьевский А.,  прот. К жизнеописанию  святителя И.Максимовича //

Труды КДА.- 1916.- т. II.- с.66

36. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть? - К., 1991.-        с. 139-140

37.  Бантиш-Каменский Д.Н. Источники Малороссийской Истории //Чтения

в обществе ист.   древн. Российских.- М., 1859.- кн. 1.- с. 183

38. Протоиерей Василий Семенов. Небесньш покровитель града Тобольска

// Журнал Московской патриархии. - 1990.- №11.- с. 68

39.      Філарет (Гумилевский).Вказ. праця .- с. 68-69

40.      Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Полк Нежинский. - т.

II.-К., 1893.-с. 28-29

41.  Лазаревский А. Вказ. праця. - с. 29, Бантьіш - Каменский Д. Вказ. праця.

- с. 260 с. 1937.-

42.      Харлампович К. Вказ. праця. - с. 547-548

43.      Абрамов Н. Вказ. праця. - с. 4

44.      Пуцко В., Сухорукова Н. Труменний портрет І. Максимовича. - С. 101-103

45.  Георгий Флоровский, прот. Пути русского богословия.- Париж, с.89

46.      Абрамов Н. Вказ. праця. - с. 5

47.      Там само. - с- 6-9

48.      Там само. С. - 8-9; Василий Семенов , прот. Вказ. праця.- с. 68-69

49.      Абрамов Н. Вказ. праця. - с. 6

50.      Власовський І. Вказ. праця. - с. 17-172

51.      Вас. Семенов, прот. Вказ. праця. - с. 69

52.      Абрамов Н. Вказ. праця. - с. 13-14

53.      Там само. - с. 15

54.      Харлампович К. Вказ. праця. - с. 548

55.      Титов А. Митрополит Иоанн Максимович.// Черниговекие епархиальньіе

известия.-1886.-№9.-с. 262

56.      Юрьевский А., прот. Вказ. праця. - с. 80-84

57.      Там само. С. 88-93; Титов А. Вказ. праця. - с. 263

58.  Канонизация святьіх. Поместньїй собор РПЦ, посвященньїй 1000-летию

крещения Руси,- Троице - Сергиева лавра, 6-9 июня 1988 п, с- 17-18, 25-27

59.   Харлампович К. Вказ. Праця. - с. 505

60.        Павлович П. Чудеса от св. мощей// Русский паломник.- 1916.-№25.-с.

371-372; Святитель Божий Іоанн Максимович. //Сборник Черниговского епархиального древлехранилища. - Чернигов, 1916-ВьшускІІ.

61.  Там само. - с. 372

62.     Мойнехен   Брайан. Григорий Распутин: святой, которьій грешил. -

Смоленск, 1999.-с.398-402

63.        Павлович П. Вказ. праця. - с. 371-372

64.        Там само. - с. 372

65.        Семенов Василий, прот.Вказ. праця. - с. 70-71

66.        Там само. - с. 71

67.   Иванов Е.   Возродится ли древний   сибирский центр? // Журнал

Московской патриархии.- 1990.-№11.-е. 22-24.

 

Протоієрей Олександр Морозов, м. Ніжин

Чернігівська єпархія УПЦ КП запрошує священиків

В Чернігівську єпархію Української Православної Церкви Київського Патріархату запрошується духовенство для здійснення богослужінь на парафіях. Священики будуть забезпечені місцем служби, житлом та заробітною платою. Звертатись може духовенство з таких церков: Української Православної Церкви Київського Патріархату, Української Православної Церкви Московського Патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви. Контактний телефон – (0462) 6-777-11


Всеукраїнська тижнева газета Сіверщина